Щодня на фронті українські військові переживають біль, втрати й неймовірну напругу. Шрами війни залишаються не лише на тілі, але й на душі. Дмитро Гнатюк знає це з власного досвіду.

Перші дні війни він провів на передовій як командир десантно-штурмового відділення морської піхоти. Разом із побратимами тримав оборону на Донецькому напрямку, згодом перейшов до мінометної батареї механізованого батальйону. Але в Павлівці поблизу Вугледара Дмитро отримав важке поранення: ураження щелепи, руки, очей, черепно-мозкова травма та контузії, які назавжди змінили його життя.

"Перші тижні я взагалі нічого не бачив. Говорити не міг вісім місяців. Це був неймовірно складний період, але мене підтримувала дружина. Вона була моїм тилом, організувала лікування й реабілітацію. Її завзятість допомогла мені почати відновлення," — згадує Дмитро.

Дружина стала тією, хто першим побачив оголошення про пілотний проєкт комплексної реабілітації у Трускавці, який реалізовує БО “БФ "КОЛО" за фінансової підтримки компанії Unilever. Дмитро вагався, але зрештою погодився поїхати.

Реабілітація дала Дмитру ресурс не лише для відновлення, а й для нового бачення своєї ролі в суспільстві. Тепер він мріє створити реабілітаційний центр для ветеранів — місце, де колишні військові можуть надихатися одне одним, отримувати підтримку та повертатися до активного життя.

“Комплексна реабілітація — це не просто набір окремих процедур чи терапій. Це цілісний підхід, спрямований на повернення людини до активного життя, на відновлення не лише фізичного стану, а й ментального балансу. Кожен ветеран, кожен постраждалий має свій унікальний шлях відновлення, і наша задача — створити всі умови, щоб цей шлях був якомога легшим. Ми працюємо над тим, щоб кожен учасник програми не лише подолав наслідки травм, але й відчув підтримку та віру в свої можливості. Завдяки цій програмі, в учасників з’явився ресурс для відновлення. На майбутнє ми прагнемо зібрати все необхідне для продовження роботи: новітні технології, VR-тренування, ерготерапію, арттерапію, навіть терапевтичні сади — але найважливіше, це наша команда!” - говорить керівник проєкту Андрій Лазаренко, який і сам є ветераном російсько-української війни. До війни він мав приватну психотерапевтичну практику, а з лютого 2022 року вступив до лав 130 ОБ 241 ОБрТрО, боронив Київщину та Харківщину (бойовий медик взводу, пізніше роти), був поранений. З 2023 року приєднався до 47 ОМБр в ролі бойового медика взводу. Під час контрнаступальної запорізької операції Андрій отримав важке поранення, яке призвело до інвалідності.

У нашому інтерв’ю ми розмовляємо з Дмитром - ветераном, який пройшов цей непростий шлях реабілітації, зокрема в межах пілотного проєкту фонду – про його досвід, про виклики і перемоги, які він здобув під час перебування в Трускавці. Ви зможете дізнатися, як виглядає реабілітація очима військового, і як зруйновані війною тіла та душі повертаються до нового життя завдяки небайдужості й професійності команди проєкту та БО “БФ "КОЛО".

Розкажіть як ви потрапили до ЗСУ та де служили?

Я ветеран війни, маю статус особи з інвалідністю 2 групи.  З першого дня повномасштабного вторгнення долучився до лав ЗСУ, до славнозвісної 36 ОБрМП, був призначений командиром  десантно штурмового відділення морської піхоти і вже з 25 лютого 2022 року приймав безпосередню участь у бойових діях з побратимами, стримуючи наступ ворога на Донецькому напрямку. Згодом був переведений до 53 ОБрМП головним сержантом мінометної батареї механізованого батальйону.

Як отримали поранення?

В н. п. Павлівка поблизу Вугледара внаслідок танкового обстрілу наших позицій я отримав важке поранення в щелепу, руку, мав серйозне ушкодження очей, ЗЧМТ та чисельні  контузії це сталося в 2022 році. Довготривале лікування у військових госпіталях у містах Дніпро, Умань, Київ, Рівне, потім ВЛК де я був визнаний непридатним з виключенням з військового обліку. Пам’ятаю, що перші тижні я нічого не бачив, але поступово зір відновлювався. Я не говорив майже 8 місяців внаслідок поранення щелепи, перебиті нерви, я не пам’ятав багато подій, забував слова, не міг скласти речення…але завдяки потужній підтримці моєї дружини, яка взяла на себе всі питання щодо паперів, лікування, спілкування з лікарями, гарячі лінії МО та командування Медичних сил, з в/ч, реабілітації я поступово відновлював деякі функції тіла. 

Як Ви дізналися про наш пілотний проект комплексної реабілітації? Чому вирішили зареєструватися?

Моя дружина весь час підтримує мене і опікується моїм лікуванням та реабілітацією. Як би не її підтримка, завзятість, наполегливість, то я розумію, що результат лікування міг бути зовсім інший. Щодо того, як дізнався про проєкт: дружина побачила оголошення в фейсбуці, заповнила анкету, надала всі медичні документи та залишила свої контакти. Через деякий час з нею зв’язався Андрій (теж ветеран, керівник проєкту), поспілкувався з дружиною, з’ясував, коли буде зручно поспілкуватися безпосередньо зі мною, дружина узгодила, потім був  відеозв’язок, Андрій розказав про себе, потім були  уточнюючі питання по моєму стану та пораненню. Так я потрапив на реабілітацію в Трускавець.

Які методики або процедури Вас найбільше здивували чи сподобалися?

Мене здивувала водна витяжка хребта, газові уколи в спину, УХТ терапія, після неї я відчув поліпшення стану. Сподобався масаж.

Чи була можливість обирати між різними реабілітаційними послугами?

Так, ті що найбільше мені підходили після консультації з лікарями, оскільки не всі процедури можна було мені проходити враховуючи моє поранення.

Чи допомогла вам програма впоратися з психологічним навантаженням після бойових дій?

Під час перебування там, я відчував спокій, плюс мені було дуже комфортно перебувати в одній кімнаті з побратимом, це важливо підібрати по психотипу людей для комфортного перебування разом.

Ваше бачення, чому ветерани та військові не мають соромитися реабілітацій, а навпаки долучатися до них? У чому їх користь?

Я скажу із власного досвіду. На жаль, держава, враховуючи той факт, що війна продовжується, не може забезпечити ветеранів якісною реабілітація. Реабілітація має враховувати не тільки фізичний стан та відновлення, а й підтримку психоемоційного стану, соціальну складову та організацію, де ветеран не відчуває себе кинутим на одинці зі своїми проблемами. На сьогодні завдяки активній діяльності фондів та злагодженій командній роботі небайдужих у ветерана з’являється можливість зробити крок для свого відновлення, до свого повернення, до покращення свого психоемоційного стану, фізичного стану та просто побути в колі своїх побратимів, де ти можеш як надихатися, так і надихати когось своїм прикладом. Там де тебе розуміють без слів, там де ти є цінним та гідним серед своїх побратимів. Ми всі маємо різний  уніфікований досвід у війні, але точно шрами війна залишилися в душі кожного …назавжди…

Що Вам дала реабілітація від Фонду КОЛО? 

Я приділив увагу своєму здоров’ю, нервову систему підлікував, отримав нові знайомства та новий досвід в арттерапії, в гончарстві, який мене надихав та покращував мій емоційний стан. Медичні процедури, такі як витяжка хребта, масаж, водні процедури, УХТ терапія, газові уколи, сольова кімната, басейни, хамам, чани – це все позитивно вплинуло на мій фізичний стан та психоемоційний. Я помітив, що засинав без надмірної дози прегабалгінів…

Як, на вашу думку, можна вдосконалити програму реабілітації, щоб краще підготувати військових до повернення в цивільне життя?

Як один із напрямків, можна додати  сімейну реабілітацію. Тому що саме родина – перша зустрічає ветерана після повернення, і родина має розуміти як спілкуватися з ветераном, щоб це допомогти безболісно пройти цей шлях повернення тому що він досить тривалий і швидко це не відбувається. Ну і весь час поки хлопці на війні, їх тил – сім’я дає їм мотивацію, підтримку та кохання. Саме заради них ми стали на захист.

Чи порекомендували б Ви реабілітацію іншим військовим та ветеранам, яку організовує Фонд і команда фахівців психологів та реабілітологів?

Так звісно, я вже багатьом своїм побратимам розказую про таку можливість і агітую долучатися і обов’язково спробувати.  Мені дуже сподобалася арттерапія, яку проводила Оксана Деркач. Під час неї я відчував легкість та поступове звільнення від тяжких думок, вивільнення емоцій. Я ніби промальовую своє життя наново з чистого аркушу в пошуках нових сенсів, орієнтирів та себе нового, враховуючи свій бойових досвід…  Дуже корисні були заняття з реабілітологом, який підійшов до моїх проблем із професійної точки зори, вимірявши мої показники до та після, індивідуально підібрав вправи, які підходили мені, враховуючи мої поранення та фізичний стан.

Чи мають бути запроваджені на державному рівні процедури для проходження реабілітації для військових та ветеранів? 

Це мабуть, поки що недосяжна мрія для ветеранів війни. Але, якщо б держава дійсно впроваджувала якісну реабілітацію на державному рівні, враховуючи потреби ветеранів, які наразі звільнені після поранень та гостро потребують вчасної та якісної реабілітації. Брав би до уваги приклад фондів, які це вдало роблять. Бо після звільнення з армії виникає відчуття непотрібності, «відпрацьованого                матеріалу» як в громаді, так і в суспільстві, що при наявних травмах ти попадаєш у  вакуумну інформаційну бульбашку, і маєш сам вишукувати можливості для відновлення. Це не про гідність та повагу, це скоріш за все про інше відчуття…Не всім це під силу, тож на рівні держави має бути чітка та велика інформаційна кампанія для ветеранів з питання реабілітації, алгоритми, тематичні зустрічі для ветеранів.

Розкажіть про плани на власний проєкт, ідея якого виникла під час чи після проходження нашої реабілітації? Чому він буде важливий для військових та ветеранів в контексті розвитку реабілітаційної інфраструктури в маленьких громадах в регіонах?

Я хочу  відкрити «Спортивно реабілітаційний центр для ветеранів війни». Місце сили, єдності, підтримки, мотивації, активної залученості, спокою і водночас життя.

Центр буде не про “отримати послугу”, а про “залучати ветеранів через власний приклад та приклад побратимів до активного життя, до залучення та створення ініціатив “ветерани для ветеранів”. Я часто чую таку фразу, що громада має підготуватися до повернення ветеранів. Як ветеран війни, який умовно повернувся до цивільного життя (чому умовно - тому що фізичне повернення не означає повернення психологічне) я розумію, що ніхто не зробить твоє життя комфортним або іншим, якщо ти сам не захочеш змін. Ти краще знаєш про свої потреби, про перепони на шляху повернення, про бюрократичну систему, про той бойовий досвід, який залишає свій слід назавжди, про тригери, про ПТСР, про фізичні зміни і не тільки… Цивільні не зрозуміють твої потреби, але вони можуть долучатися до ініціатив разом з ветеранами. Маю таку думку, що "Ветерани самі мають створювати громади навколо себе (об'єднання) для себе та своїх побратимів,  для своїх родин, для родин загиблих Захисників та Захисниць, тому що кожний із них має настільки уніфікований досвід у війні, що будь-хто із цивільних невзмозі створити для них щось дійсно дієве, тому що цивільні ніколи не зможуть зрозуміти ветеранів. Якщо коротко, то вони краще знають і вміють! Бо це стосується їхнього подальшого життя.

Тому ветерани мають об'єднуватися з тими, хто прагне змін, хто прагне створювати дієві механізми, мотивувати, проводи якісно час, ділитися інформацією, створювати дієві центри, хаби, але відштовхуючись від досвіду, який словами не описати. Досвід ветерана є тілесним, тож його неможливо передати іншим. Отже, маю мрію відкрити не просто центр для ветеранів, а місце сцілення, мотивації, прикладу, братерства та активності.

Як каже Андрій Лазаренко, координатор програми комплексної реабілітації: "Наша мета від самого початку була не лише допомогти учасникам реабілітації відновитися, але й народити в їхніх головах думку: вони можуть і мають поширювати важливість реабілітації у своїх громадах. Це частина великої місії — змінити ставлення до відновлення та створити нову культуру підтримки військових."

Реабілітація — це не кінець, а початок нового шляху. Дмитро Гнатюк — приклад того, як із болю та травм може народитися нове життя, наповнене сенсом і прагненням допомагати іншим.